read-books.club » Сучасна проза » Пісні про любов і вічність (збірник) 📚 - Українською

Читати книгу - "Пісні про любов і вічність (збірник)"

175
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Пісні про любов і вічність (збірник)" автора Любомир Андрійович Дереш. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 77 78 79 ... 82
Перейти на сторінку:
цього затишного подвір’я, я спустив би дух просто на вулиці, під брамою – більше у мене сил не було.

Чоловік зник у будинку за фіранкою. За якусь годину світло згасло і в домі, а над подвір’ям зійшов майже повний, уже убутній місяць. Темні силуети пальм, чорні перед зірчастим, бездонно-блакитним нічним небом, всипаним міріадами маленьких, сяючих іскор, що наче хмари, десь купчились, а десь розбігалися навтіч, розмірено гойдалися в м’якому, теплому вітрі припливу.

Я виліз із-за дощок, поїв трохи й відчув, що більше не матиму сил прокинутись – що моє завтра не настане.

І вночі, видивляючись серед розсипів зір найяскравішу, я побачив, як чорний пес, що привів мене сюди, вийшов з дому і беззвучно покликав мене за собою, і ми, наче наввипередки, стали підійматися вище і вище, біжучи по пальмах, по хвилях океану, по хмарах, підіймаючись далі й далі, в глиб цих міріадів, міріадів розсипаних іскор, що дрімали і манили – манили новим життям.

13

Я пам’ятаю все це так добре, наче це відбувалося зі мною вчора, хоч і розумію – минуло вже вдосталь часу, аби стерлися з пам’яті всі події. А все ж.

Я лежу у своїй колисці, та іноді, коли мене в ній вечорами виносять надвір, я бачу ті самі міріади зірок, розсипаних перед очима, а вдень – чую той сам спів. Співає мій дідусь: «Було у батька троє синів. Перший робив ситари, другий пас корів. Ну а третій той син, горе, що був один – той пішов на війну». – «Скажи мені, коли наступить той день?» Я вже знав цю пісню.

Дідусь постарів, став більше горбитись, але ще сидів допізна на порозі, ладуючи маленькі гармоніки з чорними та білими клавішами. Мій старший брат – Німай – став іще дорослішим. Він уже ходив до школи, я бачив, як він прибігає, захеканий, із книжками в ранці, й розповідає дідусеві, як минув його день, а дідо куйовдить йому волосся і пригощає чимось солодким. Що старшим стає Німай, то більше в його серйозному, по-дитячому мудрому обличчі я впізнаю риси Ніколая – та сама рішучість, та сама дивакуватість, перемішана з лагідністю й волею.

У мене є ще один братик, Чандан, – щоправда, він майже нічого не говорить. Йому щойно три. Він іще маленький – мама непокоїться, що він такий худенький, і чи не буде він німим, та я знаю, що він не німий, що прийде час – і він заговорить. Наразі йому всього три, і він полохливо виглядає з-за маминої спідниці своїми великими карими очима – глибокими, розумними, які вже не раз бачили цей світ. Я впізнаю цю зрілість. Раніше я гадав, що це втома, – тепер я бачу, що це якесь особливе відчуття світу, й часом мені хочеться гукнути йому: «Чарлі… Чарлі…» – але він не зрозумів би, та й мені, поки що, поки сам ледве тримаю голову й знаю тільки сон та материну пипку, говорити не під силу.

У мене ще вкрай мало снаги, і здебільшого я їм та сплю, сплю та їм. У мене є вдосталь молока, є спокій, який я купив дорогою ціною. У мене є час думати, пригадувати, є час пам’ятати. У мене є сім’я, що оберігає мене.

І тепер, коли я дивлюся на ці пальми, коли чую запах океану й бачу призахідне світло сонця, коли я бачу вночі ці розсипи міріадів зірок, що місцями збігаються, а місцями розбігаються навсібіч, наче хвилі в морі, я думаю, що, можливо, це не є мій дім, той, куди я маю, врешті, повернутись, але я – вже близько. Інакше чого було б мені так добре? Звідки було б це світло і ця благодать?

Засинаючи, я тепер розумію: нехай я не вдома наразі, все ж я близько. Дуже близько від того дому, звідки я колись вийшов майструвати ситари, пасти корів, дому, звідки я вийшов на війну і куди неодмінно повернусь, принісши в серці мир. Іноді я ще бачу уві сні ці великі, круглі, люблячі очі, які манять мене, і тоді я думаю – все вже добре, тому що я – вдома, майже вдома.

Я повернусь. Я обов’язково повернусь.

30.12.2013

Постскриптум

Машини Бога

Дорога на Калмикію. Степ. За вікном – кілометри, десятки, а може й сотні кілометрів порожнього простору, неозора порожнеча і рівнина, де немає за що зачепитися зорові. Машину іноді трясе на вибоїнах, але дорога на Елісту загалом рівна. Позаду – світанок, позаду – нічні автостанції дорогою з Одеси до Таганрога, де спросоння жуєш яблуко, намагаєшся знайти туалет, де куриш (іще куриш) сигарети в надії на те, що це соковите м’ясисте життя врешті вивернеться до тебе своїм усміхненим боком (а чи, принаймні, дружнім оскалом).

Мої компаньони в дорозі – дивна пара, Євген та Марина, обоє – інтроверти, обоє – логіки, обоє не ладять із сенсорними відчуттями і слабо розуміються на гуморі, але обоє тримаються одне за одного – хай на відстані, телепатично, як усі логіки-інтуїти, але все ж (обережно, як їжаки з колючками, вони стають ближчими з місяця в місяць, коли доводиться бачити їх на наукових зборах і сесіях, на виїздних семінарах). Марині давно вже за тридцять, але вона знає, як це приховати, – вона схожа на забальзамовану красуню з епохи Тутанхамона – великі очі блідо-блакитного, а може, й сірого відтінку, такого, від якого враз стає холодно на душі, трохи вирячкуваті, вони надають їй містичного вигляду. Так виглядають жінки-медіуми на світлинах із дев’ятнадцятого століття – сестри Фокс, місіс Леонард, мадам д’Есперанз – сепія фотографії кидає їм під очі трохи тіней, від чого здається, що ночами вони бачать кошмари, але не факт, що уві сні – такий погляд медіумів. Марина добре знається на мітології Єгипту, їй відомо, що гачки ієрогліфів із пірамід фараонів – то насправді вигнуті котячі хвости, і позначають вони час. Марина, здається, дизайнер, а ще вона – програміст і математик, так, точно, у неї власне модельне бюро в Одесі, але на дозвіллі вона вивчає Таро і пневматологію Шмакова – малознаного московського містика початку минулого століття.

Її компаньйон – хлопець Женя – родом із Челябінська, це на Уралі. Зовсім недавно я бачив відео в Інтернеті, страшенно гарячкове, звалось воно – «Киштимський карлик». Зняте майже як пародія на журналістське розслідування,

1 ... 77 78 79 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісні про любов і вічність (збірник)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пісні про любов і вічність (збірник)"